Таємна реформа Авакума

Григорій Міхнов-Вайтенко

У православному богослужінні є низка молитов, які священник читає у вівтарі перед престолом. Ці молитви читаються неголосно, і часто їх заглушає хор, що співає. Ці молитви називаються «таємними». Але називаються вони так не тому, що їх нікому не можна знати, і не тому, що в них міститься якась «таємниця», а тому, що в мить їх виголошення звершується Таїнство. Однак у масовій свідомості воцерковлених людей утвердилося саме перше значення, і тому спробу читати ці молитви вголос, так, щоб їх чули всі присутні на богослужінні, сприймають майже як єресь або щонайменше як «обновленство».

Ось приблизно така сама ситуація склалася зі сприйняттям діяльності та епістолярної спадщини найбільшого реформатора й учителя Церкви протопопа Авакума. І треба сказати, що таке сприйняття не лише збереглося, а й навіть зміцніло з плином часу. У значної частини не тільки противників його вчення, а навіть і послідовників сформувалося стійке переконання, що протопоп Авакум був твердим ревнителем «форми» і зовсім не думав про «зміст».

Незалежна Російська Церква, що стала такою де-факто до середини XV століття, а де-юре з обранням 1589 року патріарха Йова, до початку XVII століття гостро потребувала реформ. Украй низький рівень освіти духовенства, величезні території, брак богослужбової літератури, усе це вимагало реформи адміністративної, а відсутність духовної просвіти, залишки язичницьких обрядів і вірувань у народі вимагали перебудови громадсько-парафіяльних засад. Це однаково розуміли не лише Авакум і Никон (майбутній патріарх), обидва учасники «гуртка ревнителів благочестя», а й фактичний керівник гуртка Стефан Воніфатьєв, тодішній духівник царя Олексія Михайловича. Гурток діяв цілком відкрито й мав підтримку і патріарха Йосифа, і самого царя. Отже, можна стверджувати, що усвідомлення потреби церковної реформи було «загальним місцем» того часу. Проте, як часто буває, розбіжності виявилися в розумінні того, як ця реформа має відбуватися, що, власне, треба реформувати. Протопоп Авакум мав на цю проблему свій власний погляд. Треба сказати, що його погляд мав досить широку підтримку ще до початку никонівських реформ. У чому ж він полягав? Невже тільки у відданості старому обрядові? Тоді про які реформи йдеться, якщо нічого не треба змінювати, а «книжна справа» і «новий» обряд тільки шкодять істинному православ’ю?

На відміну від Никона, Авакум бачить потребу церковної реформи не у формальному «виправленні» обряду й церковних книг, а у виправленні життя християн відповідно до етичного вчення Христа. Ось що він пише в чолобитній цареві Олексію Михайловичу: «Пишет на послание ко ефесеом светило вселенныя Златоустый Иоанн: ничтоже тако прогневает Бога, якоже раздор церковный, и ничтожо тако раскол творит в церквах, якоже любоначалие во властех». Гадаю, що останні слова Авакум ужив як докір Никонові не лише за «бажання влади в самій церкві», а й за одвічне прагнення церкви «догодити» владі державній.

Про сам же характер церковних негараздів Авакум повідомляє в листі до Симеона Крашенинникова: «А в церкве стою, паки внутренняя беда: бесчинства в ней не могу претерпеть. Беспрестанно ратуюся с попами пьяными и с крылошаны, и с прихожаны. Малая чадь, робята, в церкви играют, и те душу мою возмущают. Иное хощу и промолчать, ино невозможное дело: горит во утробе моей, яко пламя палит. И плачю, и ратуюся. А егда в литоргею нищия по церкве бродят, и не могу их унять, и я им кланяюся, и денег посулю, велю на одном месте стоять, а после обедни и заплачю. А которые бродят и мятежат людьми, не послушают совета моего, с теми ратуюся, понеже совесть нудит, претерпеть не могу... Вошед в церковь, ов смиется, ин празнословит и плищь счиняет во время соборнаго моления, ин же, разгордевся, устав церковный пременяет, и ин иная непотребства... Церковь бо есть небо, церковь — Духу Святому жилище: херувимом Владыка возлежит на престоле, Господь серафимом почивает на дискосе. Егда воступил еси на праг церковный, помышляй, яко на небо взыде, равно со ангелы послужити Богу, Богу живому, истинному, Богу животворящему мертвыя и разрешающему от греховныя смерти к вечной нестареющейся жизни, ея же да улучим вси о Христе Исусе».

У цій довгій цитаті зосереджено все розуміння недосконалості церковного ставлення до людських «слабкостей». Давню суперечку між церковною «ікономією» (розв’язання питань з позиції поблажливості, практичної користі, зручності) та «акривією» (суворе дотримання догмату, внутрішнього правила віри) в питанні моральності й благочестя Авакум розв’язує однозначно на користь акривії. При цьому сам Авакум неодноразово виступав не просто апологетом суворих етичних правил: він доволі успішно «виліковував» від пияцтва, викривав блуд і хабарництво, сам украй суворо дотримувався цих норм поведінки. Саме етичні принципи, а не церковний обряд Авакум ставить на чільне місце. Саме тому він не вважає за потрібне обряд змінювати. Водночас із текстів самого Авакума видно, що він обізнаний не лише зі святоотцівським ученням і біблійним текстом, а й вільно орієнтується в сучасному йому західному богослов’ї, що випливає, наприклад, із «Листа до двох дів»: «Креститися подобает, якоже прияхом, веровати же, — яко крестихомся. А то возвони во уши твои, сопостат, священство упражняешь, да и таинство, люторски и кальвински». Полемізуючи зі своїми адресатами, які вважають, що неможливо зберегти священство в добу загального занепаду звичаїв, Авакум називає такий підхід протестантським спрощенням і «скасуванням священства й таїнства», а це свідчить про його (щонайменше) знання основ цього вчення. Для такого знайомства з «єрессю» недостатньо просто «чути» про неї. Потрібне знайомство з джерелами. Потрібне знання мов. Проте і державна, і церковна пропаганда надалі прагнуть оголосити Авакума та його послідовників темними й неосвіченими, щоб якнайбільше применшити вагу їхніх слів, подавши їх як «мужицьку єресь».

У віковічній суперечці про те, «що вище: священство чи царство», Авакум і його послідовники займають недвозначну позицію. Священство, тобто етика, вище за мирський устрій. Зміна людини, упокорення її гордині й пристрастей — ось справжня мета християнства. Обряд сам по собі тут вторинний, і змінювати його не слід. Про плідність такої позиції свідчить, наприклад, репутація купців-старообрядців. Укладати мільйонні угоди без договору, «на слово», жертвувати тисячі на доброчинність, опікуватися вдовами й сиротами — ось плоди внутрішньої «перебудови» людини, якої прагнув Авакум.

Спадщину Авакума прочитано, вивчено, розібрано по літерах, але досі, на жаль, не почуто й не затребувано.

На відміну від Никона та офіційної церкви, Авакум бачив своє завдання в реформі «учительній». Церква мусить донести до своїх чад основи саме етичні, тоді як офіційній структурі досить зовнішнього благоліпства й формального благочестя, які найчастіше вимірюються розмірами «добровільної пожертви».

Не почувши голосу Авакума, і Церква, і російське суспільство не скористалися даним їм шансом на реформу етичних основ свого устрою і прирекли себе на ту духовну катастрофу, яка стала реальністю в XXI столітті.

Уперше опубліковано: academia.edu